РОКСОЛАНА БОГУЦЬКА: «ДЛЯ МЕНЕ УСПІХ – ЦЕ ТЕ, ЩО Я ЗАЙМАЮСЯ УЛЮБЛЕНОЮ СПРАВОЮ»


ІСТОРІЯ БРЕНДУ / Воскресенье, Октябрь 8th, 2017

Роксолано, сьогодні бренд Roksolana Bogutska – це один з найвідоміших українських брендів, і не лише у модній індустрії. Як Вам було починати наприкінці 90-х, коли потрібно було про себе голосно заявити. Чи не боялися Ви зазнати поразки? Звідки Ви черпали віру, що те, чим Ви займаєтеся,  комусь сподобається, що це комусь потрібно?

З одного боку починати було дуже складно, адже наприкінці 90-х лише стартувала українська мода як така. Поняття «українська мода» і «український дизайнер» тоді були ще у далекій-далекій перспективі. З іншого боку – починати було набагато простіше, ніж, наприклад, зараз, тому що конкуренції практично не було. Тоді у київських «Сезонах Моди» участь брали шість дизайнерів, а не 40-50, як зараз. Я була настільки цілеспрямована і так сильно хотіла займатися улюбленою справою, що  була впевнена у тому, що досягну успіху і поставленої перед собою мети. Мабуть, як і кожна молода людина, перешкод на своєму шляху я не бачила.

Пам’ятаю, як подала заявку на одні з перших «Сезонів Моди». Тоді відбір був дуже серйозний. У комісії була директор будинку моди «Хрещатик», також відомий тоді дизайнер Сергій Бизов, Ірина Данилевська і ще декілька серйозних художників. Я повинна була подати на розгляд не ескізи, а фотографії вже готової колекції. Можливо, будучи більш розсудливою, я би вагалася, а тоді я так впевнено привезла ці фотографії до Києв., Пригадую, як зараз: я вручила комісії фотографії, вони мовчки подивилися, а тоді Бизов кивнув головою і сказав: «Дозволяємо брати участь».

Так все починалося наприкінці 90-х. Було не страшно, я дуже хотіла займатися тим, чим я зараз займаюся, це мене стимулювало, і, безперечно, щоб досягнути певного рівня, потрібно було докласти  багато зусиль.

 

Вашому бренду вже майже 20 років. Це доволі довга історія, і очевидно, що творчий шлях не міг бути таким безхмарним, як здається зовні. Чи були моменти, коли хотілося здатися, і хто тоді Вас підтримував?

 

Очевидно, що складні моменти були. Їх пригадуєш, коли про них запитують, але загалом усе стирається з пам’яті. Завжди є і прикрі, і щасливі миті, але ти мусиш йти вперед, розуміючи, що життя буде складатися і з перешкод, і з прекрасних моментів. Пригадую один із моїх перших негативних досвідів у сфері моди, який зараз може здатися банальним, але тоді він мені, юній, розкрив очі на все, що відбувалося довкола. Мені запропонували зробити колекцію на Таврійські ігри для фіналісток конкурсу «Королева України». Зрозуміло, що не було жодної підтримки, жодних спонсорів, я позичила якусь там суму грошей і зробила ці шість суконь для фіналу конкурсу. Я дуже серйозно до цього підійшла, їздила нічними рейсами в Краків за тканинами. Для мене це було дуже важливо: закінчивши Академію мистецтв рік тому, мати можливість заявити про себе на всю Україну у прямому ефірі. Єдине, що потрібно було від організаторів за мою роботу, це щоб ведучий оголосив, що фіналістки конкурсу одягнені в сукні від Роксолани Богуцької. І уявіть собі цей момент: перед телевізорами сидять всі знайомі, друзі, родичі, мама. Я в цей час перебуваю в Каховці, готую показ, і чую, як під час півфіналу про колекцію простих примітивних трикотажних суконь оголошують, що це сукні від Роксолани Богуцької, а сукні фіналісток, які власне створювала я, надані фірмою «Роксолана». На той час це була відома квіткова фірма, і у Львові був пасаж «Роксолана»… Чи це була помилка ведучого, чи так було написано у сценарії, чи це було зроблено навмисно, я вже не знатиму, але факт залишається фактом: уся моя праця, всі мої надії на цей шанс просто в один момент зруйнувалися.

Сказати, що я плакала – це нічого не сказати. Я до ранку сиділа над цією Каховською затокою, і вже коли світало, я сказала до себе: «Куди ти пхаєшся, дівчинко зі Львова, не маючи ані багатого чоловіка, ані заможних батьків, ані спонсорів? Куди ти хочеш випхатися?». Мені було страшенно прикро, але коли наступного дня це все пройшло, я подумала: «Ну ні, я це все просто так не залишу, і буду боротися далі».

Була ще одна ситуація, коли я зробила другу чи третю колекцію в своєму житті, і мені її повністю викрали з квартири в ніч, коли в мого сина виявилося запалення апендициту, і я ночувала разом з ним в лікарні. Винесли всю колекцію, яка була дуже дорогою, оскільки там були вироби і з шиншили, і зі шкіри. Для мене це був удар, після якого я думала, що більше ніколи не піднімуся.

 

Сьогодні використання етномотивів у сучасному одязі – це доволі популярний тренд. Але коли Ви створювали свої перші колекції, це було чимось новим і експериментальним. Звідки до Вас прийшла ця ідея? Що надихнуло?

 

У Львівському училищі Труша я закінчувала відділ ткацтва, тобто не просто так я почала використовувати етномотиви. У нас був дуже добрий фундамент. Ще жива моя викладач Надія Павлівна Дзюбей, якій зараз вже понад 90 років. Ми часто до неї приходимо в гості, і вона каже, що наш випуск дуже любить, а ми її страшенно любимо. Вона виховувала нас на килимарських орнаментах, на писанкових мотивах, возила на свою батьківщину в Косів, ми їздили з нею до народного художника Михайла Біласа в Трускавець. А коли я вступила до Львівської академії мистецтв, то чітко зрозуміла, що хочу далі використовувати ці мотиви, хоча на той час це було непопулярно.

Моя дипломна робота була не стільки етно, як етнографічна – присвячена язичництву. Мені було дуже цікаво використати своє вміння ткати, яке я отримала за п’ять років навчання в училищі, у створенні колекції одягу. Звичайно, як і багато молодих дизайнерів, я пробувала себе в різних техніках. Тоді всі багато експериментували, ніхто не знав, якою має бути українська мода – чи це має бути прет-а-порте чи арт-мода. Тоді мали право на життя якісь театри моди. Ніхто не хотів носити українського одягу, всі полювали на відомі бренди, шукали можливість привезти щось з-за кордону. Знайти клієнта, який би в тебе щось замовив і тим більше за це заплатив, було нереально. Тому дизайнери себе багато у чому пробували.

На початку 2000-х я почала брати участь в українських тижнях моди вже постійно, і якось зрозуміла, чим хочу відрізнятися від інших дизайнерів, чим буде відомий бренд Roksolana Bogutska. Я почала використовувати етномотиви. Це був далекий 2002 чи 2003 рік, ми почали співпрацювати з Русланою Лижичко, я робила для неї перші костюми з етномотивами. Руслана мене до цього дуже заохочувала, вона була в гуцульській тематиці вже з головою. Тоді я відвідала хутір Дземброня в Карпатах, приїхала в ейфорії і створила колекцію «Чорногора».

І тут відбувся ще один момент, який мені складно було пережити, але який ствердив мене, як особистість дизайнера. Я, одна з перших, показую в Україні, що таке українська мода, ми фактично її народжуємо, у моєму показі бере участь Руслана (це було ще до Євробачення), після чого київська преса пише розгромні статті про те, що «провінційний дизайнер зі Львова показала колекцію з вишиванками». Я прочитала це, повитирала сльози, і сказала: «Ну ні, так не буде».

Вже після цього моєю клієнткою стає Катерина Ющенко, яка тоді ще навіть близько не була першою леді, замовлення починає робити пані Омельченко — тобто персони, які на українському тижні моди своєю присутністю роблять фурор і це однозначно піднімає мій рейтинг, як дизайнера. А потім все пішло само собою. Руслана перемагає у Євробаченні з моїми костюмами, Віктор Андрійович стає президентом, і я маю можливість за десять днів зробити для пані Катерини інавгураційний костюм — так все починає розвиватися.

Очевидно, що моду на те, щоб перші леді для важливих подій одягали вбрання з національними мотивами, запровадила пані Катерина. Зараз мода на українське переживає свій пік, багато дизайнерів цим займається, але починалося все саме так.

 

Останніми роками, а особливо після Євромайдану почалася мода на все українське, і це стосується в першу чергу одягу. Носять вишиванки стародавні, сучасні, з машинною вишивкою… Як Ви ставитеся до такого розмаїття?

 

Мода на вишиванки – це прекрасно. Очевидно, що цим почали багато користуватися, і дуже часто це вже далеко не мистецтво: хтось заробляє на цьому гроші, хтось бачить у цьому модну фішку, хтось політичну. З одного боку це тішить, це приємно, а з іншого боку, скажу відверто, мене страшенно дратують маки і соняшники на рукавах. Іноді до мене приходять клієнти, і хочуть, щоб я для них зробила сорочку з маками. Я кажу: «При всій повазі, це не до мене». Я стараюся максимально копіювати давні мотиви – зрозуміло, що орнаменти, а не моделі, бо мій девіз – це давати нове життя вишиванкам. Ми або використовуємо старі вишиванки, або робимо з них копії, але орнамент і кольорова гама мають бути максимально наближені до оригіналу. Коли мені в руки потрапляє старовинна сорочка з приватної колекції, і я знаю, що ціна на неї просто захмарна, то стараюся в першу чергу просто зняти копію орнамента, щоб дати йому нове життя.

 

У світлі останніх подій до України прикута особлива увага, і для нас це, безумовно, добрий шанс якомога більше розповісти про себе. Коли не справляється офіційна дипломатія, на допомогу їй приходить дипломатія культурна, іноді навіть значно ефективніша. Чи відчуваєте ви відповідальність за представлення власного бренду як частину бренду «Україна» у світі?

 

Так, однозначно. Ще задовго до Революції Гідності, мене запитували, як я бачу українську моду у світі, адже рано чи пізно прийде час, коли ми матимемо змогу проявити себе на світових подіумах. Я завжди говорила, що ми повинні показувати тільки українську моду, розуміючи при цьому межу між шароварщиною і модою, яка просто має у собі українські мотиви. Чому ми носимо одяг з арабською вишивкою чи китайською, якщо у нас є прекрасна своя вишивка? У світі є ряд дизайнерів, які використовують етномотиви вже багато років і роблять це дуже успішно. І я завжди запитувала, чому ми, маючи таке багатство власних ресурсів, не можемо їх використовувати? Нічого не треба придумувати: просто взяв, копнув, відкрив стару книжку, переглянув ілюстрації — і маєш невичерпне джерело для творчості. Інша справа, що часто це буває непрофесійно зроблено, і тому  отримує негативне сприйняття.

З того часу я неодноразово мала можливості показувати свої колекції на світових подіумах, і тепер розумію, що, не помилялася, коли говорила про те, якою повинна бути українська мода.

 

Деякі закордонні дизайнери пробують встигнути все й одразу: вони і актори, і режисери, і письменники, і фотографи. Чи пробуєте Ви себе в інших творчих напрямках? Наскільки важливо для Вас зосереджуватися на одній справі?

 

Наразі я не пробую себе в інших напрямках, хоча думки такі бувають. Можливо, я ще не готова. Можливо, в мене ще не вичерпаний потенціал, і є ще багато задумок у сфері моди. Якщо говорити про закордонних дизайнерів, то часто проекти в інших напрямках для них створює команда, а ім’я дизайнера використовують тому, що воно вже дуже розкручене. Хоча з іншого боку я розумію, що дизайнери мають право на творчість в інших сферах.

Наприклад, мені б хотілося колись зайнятися створенням інтер’єрів. Я спробувала це на власному будинку, і мені страшенно сподобалося. Я повністю сама створила концепцію, стиль, дизайн, і зараз поступово наповнюю цей будинок. Йому не так багато – всього півтора року. Я від цього отримую таке саме задоволення, як від створення колекцій одягу.

Мені пощастило, що в Академії мистецтв була можливість здобути багатогранну освіту. Насправді, до самого пошиття одягу я далека, оскільки нас готували саме як дизайнерів. Серед моїх колег, з якими ми разом вчилися, сьогодні мало хто займається створенням одягу. Я завжди була дуже вдячна Академії за те, що вона дала нам таку базу, завдяки якій ми можемо займатися всім: живописом, графікою, дизайном поліграфії. Багато моїх колег сьогодні займаються живописом, мають персональні виставки, хоча, можливо, на початках теж пробували себе як художники-модельєри.

Можливо, на старості я теж займуся живописом: візьму мольберт, і буду малювати.

 

Кажуть, коли оперний співак вранці прокидається, він у першу чергу перевіряє свій голос, чи не пропав його головний інструмент. Ви не боїтеся в якийсь момент втратити натхнення, зайти в глухий кут?

 

Це дуже часто буває. Особливо, коли треба сідати за нову колекцію. Ніхто не питає – є натхення чи його немає. У тебе є два обов’язкові покази на рік, і дати вже проставлені. Я розумію, що для виконання колекції потрібно місяці два. Для того, щоби створити ескізи, закупити сировину, необхідний ще додатковий час. Тобто в сумі приблизно три-чотири місяці. А створювати щось не завжди хочеться. Коли муза не приходить, я просто багато працюю над собою: стараюсь кудись поїхати, переглянути якісь фільми, щось почитати, і в певний момент раз – з’являється образ. А тоді найважливіше – почати.

Наші колекції – це переважно 40, 45, 50 виходів, хоча вимога-мінімум до показу – це 30. А я себе не можу зупинити, і якби дали ще тиждень часу, то я б випустила ще більше моделей. Треба вміти сказати собі «стоп».

 

Всі знають ваших найвідоміших клієнток – це перші особи країни, але, очевидно, що аудиторія ваших замовників значно ширша. Якими є ваші замовники? Про кого ви думаєте, коли створюєте нову колекцію?

 

Безперечно, що список моїх клієнтів є досить великий. Так, це жінки якогось певного соціального статусу, але не обов’язково бізнес-леді чи політики. Як і більшість жінок, вони велику увагу приділяють своїй зовнішності, зокрема одягу, хочуть виділитися, підкреслити свій образ власне одягом. Це жінки, які можуть дозволити собі купувати одяг від світових брендів, але їм подобається мій одяг, і вони вже стало після кожного показу замовляють собі декілька виробів з колекції. Більше того, я настільки вже знаю своїх клієнток, їхні смаки і образи, що іноді, коли створюю колекцію, я вже знаю, хто буде власницею тієї чи іншої сукні.

Я завжди про це мріяла, як і кожний майстер своєї справи, — щоби замовники мені довіряли. Я по собі знаю, що, коли звертаюся до майстра у тій чи іншій сфері, в якій я не розуміюся, то покладаюсь на його професіоналізм. На початках у мене були випадки, коли клієнтки приходили і замовляли щось таке, чого я виконати не могла. Я відповідала, що навіть, якщо я переступлю через себе і щось таке пошию, то бірки зі своїм іменем докласти не можу.

З іншого боку, якщо йдеться про випускну або вечірню сукню, я розумію, що дівчина собі цю сукню вимріяла, і в такому разі намагаюся вислухати і втілити всі її побажання. Моя справа – щоб сукня пасувала нареченій чи випускниці, і дійсно майстерно на ній сиділа. Дуже важливо, щоби дівчина комфортно себе в сукні відчувала, бо часто вона просто бачить якусь картинку, але це не означає, що цей образ їй пасуватиме. Тут вже повинен втрутитися дизайнер, але, зрозуміло, мрія є мрія, і вона повинна бути здійснена.

 

Ви згадали про благодійні покази. Вже декілька років Ви співпрацюєте з благодійним фондом «Я не один». Розкажіть, будь ласка, що вже вдалося реалізувати?

 

Відверто скажу, що я вже загубилася в тому, скільки всього нам вдалося втілити. Коли я зробила перший благочинний показ, для мене було важливо, щоби зібрані кошти справді надійшли туди, куди вони призначалися. Зараз це вже просто таке правило: всі знають, що наші покази благочинні, і це не обговорюється. Мої гості про це знають, і вони тільки запитують, скільки буде коштувати вхідний квиток.

Особливо зворушливим для мене був момент, коли після першого благодійного показу (в той час я вдруге стала мамою) до мене прийшли колядувати дітки, які до того не могли ходити, і один хлопчик хвалився, що після операції вже може грати у футбол.

Знаю, що дуже багато вже зроблено, і що, завдяки нашим зусиллям, до Львова приїжджають найкращі світові лікарі-хірургі. Я дуже горда тим, що нам вдається робити і скільком вже вдалося допомогти.

 

П’ять років тому Ви народили доньку. Чи змінила щось ця подія у Вашій творчості і світогляді загалом?

 

Не можу сказати, що щось змінилося, але однозначно життя почало крутитися навколо певної особи, і все підлаштовується під неї. З одного боку це величезна радість, а з іншого боку доводиться набагато більше часу приділяти не творчості, не роботі, і далеко не собі, а донечці. Час швидко йде, і мене дуже тішить, що вона любить малювати. Я б хотіла передати їй свою справу. Син у мене вже дорослий, і однозначно не вдався в мене, а донечка малює, і коли приходить зі мною на роботу, то страшенно радіє цьому.

Рік чи два тому у нас була зустріч одногрупників, з якими ми вчилися в училищі прикладного мистецтва, і, думаю, що колеги мене зрозуміють, який це стан, коли ти відчуваєш той знайомий запах фарби, якими просякнуті стіни рідної альма-матер. Я зловила себе на думці, що хочу, щоб моя донька теж усе це пережила. В училищі була якась неймовірна атмосфера. В Академію ми вступали вже більш зрілими, а в училище ми прийшли після 8 класу. Коли тобі 13-14 років, ти ще таке сире тісто, з якого можна щось ліпити. Ми попали в дуже творче середовище – всі були переважно дітьми творчих батьків, у нас були прекрасні викладачі, які ділилися з нами своїм досвідом. Зараз я розумію, що саме там мене сформували, і я дуже вдячна своїм батьками, що свого часу опинилася в училищі.

Наша викладач, Надія Павлівна, про яку я вже згадувала, закінчила польську гімназію і виховувала нас мало не в дусі інституту благородних дівиць. Вона заставляла нас на перервах ходити з книжками на голові, щоби формувалася правильна постава, вона запровадила традицію, що на свій день народження кожна з нас повинна була принести торт, але, не дай Боже, куплений чи спечений мамою, треба було спекти торт самій і поділитися рецептом. Пригадую, якщо хтось казав: «Подивіться на мій   ескіз», вона виправляла: «Не подивіться, а прошу подивитися». Нам пощастило в 14 років потрапити в середовище, де з тебе творять леді, і ти починаєш розуміти своє місце у цьому житті. Я би дуже хотіла, щоби моя донька теж це все відчула.

 

Дуже часто успіх асоціюють зі славою, популярністю, владою, зрештою, з грішми, але, мабуть, успіх – це все-таки внутрішній стан. Що для Вас успіх, і чи вважаєте Ви себе успішною людиною?

 

Для мене успіх – це те, що я займаюся улюбленою справою, ця справа приносить мені величезне задоволення, а крім того ще й заробіток. Це те, що стосується моєї творчої сторони. З іншого боку — я маю власну майстерню, свою сім’ю, прекрасних двох дітей, чоловіка, будинок, який страшенно люблю, я маю родину, друзів, які не просто біля успішної Роксолани, а які пройшли зі мною багато складних випробувань і в тяжкі моменти простягали мені руку допомоги. В мене є друзі, яким я можу подзвонити, і подруга скаже мені: «Їду, став чайник». Я навіть не можу на щось поскаржитися, і дякую кожного дня Богу, що все є так, як є.

Я б ніколи не хотіла покинути цю країну, як би тут важко не було. Я дуже часто за кордоном, і я розумію, що можна побути там якийсь час, вникнути в іншу культуру, скуштувати місцевої кухні, але обов’язково кожного разу повертатися додому, бо саме тут все залишається, тут все є. У мене є клієнти, які мені телефонують, бо я їм потрібна, і коли телефон надто довго мовчить, мене це насторожує. У мене прекрасна команда, і дев’яносто відсотків колективу зі мною працює з самого початку, від перших показів. У мене є колеги, які розуміють мене з півслова. Я можу на словах описати їм модель – навіть не малюючи, і ми це втілимо в життя. Мені дуже шкода людей, які думають, що в Україні не можна реалізуватися і досягнути своїх цілей, що це обов’язково має статися за кордоном.

Я розумію, що я не маю світового імені, і мені далеко до великих брендів, але все, чого я на сьогоднішній момент досягнула, я досягнула власними силами: в мене ніхто не вкладав мільйонів, як це робиться у світі. З одного боку, мені б хотілося мати мережу магазинів, а з іншого — хотілося б більше часу проводити з сім’єю, з друзями, більше часу приділяти собі. Дуже часто успішне розростання бізнесу далеко не таке просте, яким воно виглядає спочатку. Успішні люди, яких я знаю, насправді дуже багато працюють – вони не мають вихідних, вони постійно розвиваються, і для цього треба мати дуже сильний характер, бажанння і силу волі.  Успіх – це величезна праця.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.